2. Методи аграрного права - Конспект лекцій з дисципліни Правознавство Харків − хнамг − 2006 Міністерство освіти І науки України


^ 2. Методи аграрного права

Оскільки предмет аграрного права становлять не однорідні, а цілий комплекс зв'язаних між собою характером виробництва різних пра­вовідносин, то слід говорити не про єдиний метод правового регулювання різноманітність методів. Стосовно тих чи інших суспільних відносин, які виникають в умовах сільськогосподарського вироб­ництва, застосовується і метод їх правового регулювання.

У випадках, коли між суб'єктами господарювання в аграрно­му секторі виникають правовідносини власності, для їх регулюван­ня застосовуються прийоми, засоби і способи цивільного методу правового регулювання — рівноправності сторін. Метод земельно­го законодавства застосовується у випадках регулювання земель­них правовідносин в аграрно-промисловому комплексі. Управлінсько-організаційним відноси­нам, які є складовою частиною предмета аграрного права, власти­вий характер переважно методів господарського права.


^ 3. Принципи аграрного права

В умовах переходу до ринкової економіки основними принци­пами права є:

його верховенство;

рівноправність суб'єктів госпо­дарювання в суспільних відносинах;

юридична рівність усіх форм власності;

нерозривний зв'язок прав і обов'язків;

поєднання пере­конання і примусу;

розширення демократії і гласності.

Ці правові принципи визначаються характером економіки, господарювання в умовах ринкових відносин, тому вони мають загальний характер і притаманні праву України в цілому. Разом з тим специфіка сільськогосподарського виробництва, а також суспільних відносин в аграрному секторі визначає і характерні принципи, притаманні аграрному праву.

Принципи аграрного права — це провідні ідеї, основоположні за­сади, наукові положення, відображені в нормах цієї галузі права, які в комплексі регулюють аграрні відносини.

Основними принципами правового регулювання аграрних відносин в сучасних умовах є:

рівність учасників аграрно-правових відносин;

свобода аграрного підприємництва і добровільність вибору форм та напрямків господарської діяльності;

органічний зв'язок трудової діяльності з природно-кліматич­ними умовами виробництва;

пріоритетність розвитку аграрно-промислового комплексу;

демократизація системи управління агропромисловим комп­лексом;

всебічна охорона і зміцнення всіх форм власності і різнома­нітних організаційно-правових форм сільськогосподарських това­ровиробників, що на них базуються;

господарська самостійність і відповідальність суб'єктів сіль­ськогосподарської діяльності і праці;

невтручання державних органів у виробничо-господарську діяльність сільськогосподарських товаровиробників.


^ 4. Система аграрного права

Система аграрного права являє собою сукупність ло­гічно і послідовно розміщеного нормативного матеріалу за правови­ми інститутами, норми яких у комплексі закріплюють основні прин­ципи, форми і порядок сільськогосподарської діяльності юридичних і фізичних осіб, регулюють відносини, що виникають між ними, між ними і державою в процесі обробітку землі, виробництва, переробки і реалізації продукції сільського господарства.

Аграрне право як система норм регулює комплекс різноманіт­них суспільних відносин, що складаються у процесі організації сільськогосподарського виробництва. У цій внутрішньо узгодженій системі правові норми, блоки і елементи розміщені в ієрархічній послідовності. Правові інститути, їх елементи і блоки визначають права та обов'язки підприємств (незалежно від форм власності) з виробництва сільськогосподарської продукції, інститут членства, засновництва, самоврядування, регламентують відносини вступу і виходу із сільськогосподарських кооперативів, акціонерних то­вариств, орендних та інших підприємств і організацій аграрного сектора, правовий режим основних, оборотних та інших фондів суб'єктів аграрних відносин.


^ 5. Поняття та особливості аграрних правовідносин, їх елементи

Складність, багатогранність і своєрідність аграрних право­відносин обумовлюються особливостями виробництва в аграрно­му секторі, пов'язаними передусім з обробкою землі як основно­го засобу виробництва, вирощуванням, переробкою і реалізацією сільськогосподарської продукції, використанням у процесі вироб­ництва живих організмів, його сезонністю, умовами проживання і праці в сільській місцевості та іншими факторами.

Їх специфіка і особливості обумовлюються й суб'єктним скла­дом, його різноманітністю і формами власності, на яких базуєть­ся діяльність виробників сільськогосподарської продукції.

Ще однією ознакою своєрідності аграрних правовідносин є те, що вони в одній і тій же галузі можуть мати як горизонтальний, так і вертикальний характер на відміну від традиційних галузей права: цивільного йадміністративного.

Аграрні правовідносини — це вид суспільних відносин, що врегульо­вані нормами аграрного права і суміжних з ним галузей права в комп­лексі, які складаються між суб'єктами в аграрному секторі, об'єд­наними одним інтересом щодо виробництва, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції та сировини.

Суб'єктами або учасниками аграрних правовідносин є юри­дичні особи, підприємства й організації, фізичні особи, громадяни-підприємці і громадяни, які не займаються підприємницькою діяльністю, тобто виробники сільськогосподарської продукції, які володіють відповідною правоздатністю і є суб'єктами аграрних правовідносин. Це — сільськогосподарські підприємства всіх видів і їх об'єднання, господарські товариства, сільськогосподарські кооперативи, державні підприємства, селянські (фермерські) гос­подарства та їх об'єднання, приватні (приватно-орендні) підприєм­ства, підприємства переробки сільськогосподарської продукції, інші суб'єкти господарювання, засновані на приватній власності, а також фізичні особи — підприємці, просто фізичні особи, які на правах членства чи засновництва вступають, як правило, у внут­рішні правовідносини як між собою, так і з юридичними особами.

Специфіка аграрних відносин полягає в тому, що основним об'єктом відносно інших об'єктів є земля (спеціальний об'єкт) з її неповторними якостями.

Земля як найважливіший об'єкт аграрних правовідносин відіграє винятково важливу роль у сільськогосподарському вироб­ництві. Вона є головним засобом виробництва сільськогосподарської продукції і базисом будь-якої діяльності, в тому числі селян, чиє життя пов'язане з землею як у виробництві, так і в побуті. Саме тому майже всі правовідносини в аграрному секторі прямо чи по­бічно залежать від правовідносин, що виникають між суб'єктами стосовно землі як основного засобу виробництва.

Об'єктами аграрних правовідносин, окрім землі, можуть бути і такі природні ресурси, як ліси, води, загальнопоширені корисні копалини тощо, характер і межі використання яких визначаються спеціальним законодавством.

Важливу роль серед об'єктів аграрних правовідносин відігра­ють і живі організми — тварини. Тваринництво — одна з основ­них галузей сільськогосподарського виробництва, тому відноси­ни в цій сфері є важливою складовою частиною аграрних право­відносин.

Структуру аграрних правовідносин складає зв'язок суб'єктив­них прав і обов'язків, які становлять зміст правовідносин. Розгля­даючи аграрні правовідносини як єдність матеріального змісту і правової форми, можна виділити такі зв'язки елементів право­відносин:

1) зв'язок прав і обов'язків як закріпленої нормою моделі, що повинна обумовлювати реальну поведінку;

2) реальний зв'язок учасників правовідносин, який повинен відповідати моделі поведінки, закріпленої у відповідній нормі;

3) зв'язок реальної поведінки і моделі, яка знаходить своє ви­раження у здійсненні прав і виконанні обов'язків.


^ 6.Поняття суб’єктів аграрного права та їх класифікація

Перехід до ринкової економіки в Україні позначений еконо­мічними перетвореннями, реформуванням законодавчої та вико­навчої влади, необхідністю перебудови аграрного сектора на основі формування приватної та колективної власності, розвитку під­приємництва, рівноправністю різних форм ведення сільськогоспо­дарського виробництва. Здійснення цих перетворень, а також у цілому аграрної реформи викликає необхідність формування відповідних виробників сільськогосподарської продукції (про­дуктів харчування, сировини, рослинного і тваринного продоволь­ства). Такими виробниками є аграрні підприємці, в основному нові їх види і типи, які раніше практиці господарювання в аграрному секторі були невідомі. Це — приватні виробничі формування, се­лянські (фермерські) господарства, орендні підприємства, сіль­ськогосподарські кооперативи, спілки селян, сільськогосподарські товариства і спільні підприємства, міжгосподарські товариства і об'єднання та ін. Вони виступають носіями суб'єктивних прав та обов'язків і наділені спеціальною правосуб'єктністю. Правосуб'єктність надає правову можливість виробникам аграрного сек­тора брати участь в агарних правовідносинах, тобто бути їх су­б'єктами. Аналіз основних ознак правосуб'єктності підприємців аграрно- промислового комплексу дозволяє дати таке визначення поняття учасників аграрних правовідносин — суб'єктів аграрного права. Суб'єкти аграрного права — це виробники сільськогосподарської продукції, що володіють відособленим майном, наділені спеціальною правоздатністю і дієздатністю (правосуб'єктністю), господарська діяльність яких здійснюється при використанні землі як основного засобу виробництва для забезпечення населення міста і села необхідними продуктами харчування, сировиною і продовольством рослинного і тваринного походження.

Аграрному підприємству (підприємцю) при­таманні такі основі риси і принципи діяльності:

основним предметом їх діяльності є виробництво сільсько­господарської продукції, усі інші види сільськогосподарської діяльності (в тому числі переробки і реалізації продукції) мають до­поміжний характер;

основним засобом виробництва є передусім земля, а також інші природні ресурси.

Аграрне підприємство — це суб'єкт аграрних правовідносин, що самостійно володіє і розпоряджається відособленим майном, у комп­лексі якого основним засобом виробництва є природне тіло — земля, що використовується ним для виробництва сільськогосподарської продукції (предмета його діяльності), а також переробки сировини рослинного і тваринного походження, виконання інших робіт і надання послуг для задоволення потреб побутового і соціально-культурного характеру як безпосередньо своїх працівників, так і працівників сфе­ри обслуговування.

Основна ознака суб'єктів аграрного права, як і суб'єктів інших галузей права (господарського, цивільного та ін.) — наявність відо­собленого майна. Правовою формою такого відособлення є само­стійний баланс.

За формами власності суб'єкти аграрного права поділяються на чотири взаємозв'язані групи:

суб'єкти, засновані на при­ватній власності (селянські (фермерські) господарства;

суб'єкти, засновані на колективній формі власності, тобто спілки селян, сільськогосподарські виробничі кооперативи тощо, а також виробники (підприємці) корпоратив­ного типу: акціонерні товариства, асоціації, концерни, товариства з обмеженою відповідальністю, орендні формування та інші;

засновані на державній формі влас­ності і такі суб'єкти, як державні підприємства (науково-дослідні організації, сільськогосподарські радгоспи-технікуми та інші);

суб'єкти аграрного права, засновані на змішаній формі власності, тобто на декількох фор­мах власності в їх поєднанні: приватної і державної, державної і ко­лективної, приватної, державної і колективної, в тому числі з іно­земним інвестором .



^ Лекція

на тему „Основи екологічного права України”


План лекції

Екологічне право України: поняття, предмет, система.

Законодавство про охорону навколишнього природного середовища.

Екологічні права і обов’язки громадян.

Права і обов’язки природокористувачів.



^ 1. Екологічне право України: поняття, предмет, система

Екологія вивчає питання взаємодії людини і природи, суспільства і природи.

Екологічне пра­во — це система правових норм і принципів, якими регулюють­ся суспільні відносини щодо охорони навколишнього природ­ного середовища і раціонального використання природних ре­сурсів (екологічні правовідносини). Екологічні правовідносини - це складна галузь суспільних відносин, які охоплюють відноси­ни щодо використання, відтворення і охорони різних об'єктів природи. Суб'єктами екологічних відносин є сторони, між яки­ми вони виникають. Об'єктом екологічних відносин може бути як об'єкт природи в цілому, так і його частина.

Предметом екологічного права є нормативно врегульовані суспільні екологічні відносини щодо охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природ­них ресурсів.

Систему екологічного права складають екологічні норми, принципи й інститути.

Екологічні норми - це одиничні, формально-визначені, загальнообов'язкові правила поведінки, за допомогою яких регулюються суспільні відносини з приводу охорони навколишнього природного середовища і раціонально­го використання природних ресурсів.

Принципи екологічного права - це головні, основоположні правила, які визначають загальну спрямованість і найсуттєвіші риси правового регулювання екологічних суспільних відносин. До найважливіших з них необхідно віднести принципи:

переваги державної власності на землю, воду, ліси, надра та інші об'єкти природи;

державного управління природокористуванням і охороною природи;

поєднання раціонального використання, відтворення і охо­рони природних ресурсів;

комплексного підходу до природокористування і природоохорони;

поєднання заходів щодо стимулювання і відповідальності у справі використання та охорони природних ресурсів;

законності в екологічних відносинах.




Законодавство про охорону навколишнього природного середовища

Джерела екологічного права виражають і закріплюють екологічну політику Української держави. Основним джерелом екологічного права України є Конституція України.

Сучасними нормативно-правовими актами, що безпосередньо регулюють основи організації охорони навколиш­нього природного середовища, є кодекси: Водний кодекс Украї­ни від 6 червня 1995 р., Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 р., закони України: «Про охорону навколишнього природ­ного середовища» від 25 червня 1991 р., «Про охорону атмос­ферного повітря» від 16 жовтня 1992 р., «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р., «Про тварин­ний світ» від 13 грудня 2001 р. , «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р., «Про карантин рослин» від 30 червня 1993 р., «Про ве­теринарну медицину» від 25 червня 1992 р., «Про охорону прав на сорти рослин» від 21 квітня 1993 р., «Про внесення змін і до­повнень до деяких законодавчих актів України з питань охоро­ни навколишнього природного середовища» від 6 березня 1996 р. тощо. До того ж деякі відносини у сфері використання та охорони навколишнього природного середовища врегульовано земельним, лісовим кодексами, кодексом про надра, а також По­становою Верховної Ради України «Про затвердження Поряд­ку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинен­ня діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища» від 29 жовтня 1992 р. тощо. Джерелами екологічного права є укази Президента і постанови Кабінету Міністрів України, що спрямовані на врегулювання суспільних відносин у галузі використання, відтворення і охорони природних ресурсів та за­безпечення екологічної безпеки населення України.


^ 3.Екологічні права і обов’язки громадян

Метою існування екологічних прав і обов'язків є забезпе­чення екологічної безпеки. Під нею розуміють стан навколиш­нього природного середовища, який забезпечує запобігання по­гіршенню екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей.

Гарантіями екологічної безпеки для громадян України є ши­рокий комплекс взаємозв'язаних політичних, економічних, технічних, організаційних, виховних, правових та інших заходів.

Отже екологічне законодавство, по-перше, закріплює еко­логічні права обов'язки громадян України, по-друге, перед­бачає гарантії їх реалізації, по-третє, встановлює правові, соці­альні, економічні та інші основи охорони навколишнього при­родного середовища.

Виходячи з цього, екологічне право людини і громадянина в України — це юридично закріплений вид і міра можливої, дозволеної поведінки людини і громадянина в екологічній сфері. Екологічний обов'язок людини і громадянина в Україні — це юридично закріплений вид і міра необхідної поведінки людини і громадянина в екологічній сфері.

Згідно з діючим законодавством кожний громадянин в Україні має право на:

безпечне для його життя та здоров'я навколишнє природне середовище;

участь в обговорені проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, та внесення пропозицій до державних і господарських органів, установ та організацій з цих питань;

участь у розробці й здійсненні заходів з охорони нав­колишнього природного середовища, раціонального і комплекс­ного використання природних ресурсів;

здійснення загального і спеціального використання при­родних ресурсів;

об'єднання в громадські природоохоронні формування;

одержання у встановленому порядку повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення;

участь у проведенні екологічної експертизи;

одержання екологічної освіти;

подання до суду позовів до державних органів, підпри­ємств, установ, організацій і громадян про відшкодування збитків, заподіяних його здоров'ю і майну внаслідок негатив­ного впливу на навколишнє природне середовище тощо.

Усі екологічні права громадян захищаються і відновлюються в судовому порядку.

Поряд з правами згадані нормативно-правові акти передба­чають і деякі обов'язки. Так, громадяни зобов'язані:

берегти природу, охороняти, раціонально використовува­ти її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

здійснювати діяльність з додержанням вимог законодав­ства про охорону навколишнього природного середовища, ви­мог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів;

не порушувати екологічні права й законні інтереси інших суб'єктів;

вносити плату за спеціальне використання природних ре­сурсів та штрафи за екологічні правопорушення;

компенсувати шкоду, завдану забрудненням та іншим не­гативним впливом на навколишнє природне середовище.


^ 4.Права і обов’язки природокористувачів

Визнаними різновидами права природокористування є:

право землекористування:

право водокористування;

право лісокористування;

право користуватися надрами;

право користувати­ся тваринним світом;

право користування природно-заповідним фондом .

Право природокористування — це процес раціонального ви­користання людиною природних ресурсів для задоволення різних потреб та інтересів.

Найважливішими принципами природокористування є його цільовий характер, плановість і тривалість, ліцензування, вра­хування надзвичайного значення в житті суспільства тощо. При цьому вирізняються такі групи природокористування, як право загального і спеціального використання землі, вод, лісів, надр, тваринного світу та інших природних ресурсів. Суб'єктами права загального користування природними ресурсами можуть бути всі громадяни для задоволення найрізноманітніших потреб та інтересів.

Похідним від загального природокористування є спеціальне використання природних ресурсів. На відміну від першого, це використання конкретних природних ресурсів здійснюється громадянами, підприємствами, установами й організаціями у випадках, коли відповідна, визначена в законодавстві, частина природних ресурсів передається їм для використання. Звичайно така передача є оплатною і такою, що визначена в часі.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» покладає на громадян і підприємства, установи й організації як на суб'єктів спеціального використан­ня природних ресурсів, спеціальні обов'язки. Так, плата за спеціальне природокористування встановлюється на основі нормативів плати і лімітів використання природних ресурсів. Указані нормативи визначаються з урахуванням кількості та якості природних ресурсів, можливості використання, місцезна­ходження, можливості переробки і зберігання відходів.

Контроль у сфері природовикористання і охорони навко­лишнього природного середовища здійснюється через перевірку, нагляд, обстеження, інвентаризацію та експертизи. Він може здійснюватись як уповноваженими державними органами, так і громадськими формуваннями. Державний контроль покладаєть­ся на виконавчі комітети місцевих Рад, державні адміністрації, Міністерство екології та природних ресурсів України, його орга­ни на місцях.

Громадський контроль здійснюється громадськими інспек­торами охорони навколишнього природного середовища, поря­док діяльності яких визначений Положенням, що затверджене Міністерством екології і природних ресурсів України.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» складається з преамбули і 16 розділів (72 статей). Він регулює відносини охорони навколишнього середовища, раціонального використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини і спрямований на утворення сприятливих умов економічного і соціального розвитку України у сфері здійснення екологічної політики, мета якої:

збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища;

захист життя і здоров'я людей від негативного впливу, обумовленого забрудненням навколишнього середовища;

досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи в процесі охорони, раціонального використання і поновлення природних ресурсів;

створення постійних правових, економічних і соціальних основ організації навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і наступних поколінь.



2270126547983654.html
2270368536592389.html
2270535888904210.html
2270752994286111.html
2270857804428721.html